Віктор Боришкевич: «Все моє життя — то дія Святого Духа»

Віктор Дем’янович Боришкевич народився 9 листопада 1954 року в с. Перетоки Костопільського району Рівненської області в багатодітній сім’ї служителя.
У 1977 році — прийняв водне хрещення.
У 1983 році — одружився, дружина Тетяна Василівна, мають семеро дітей та 8 внуків.
З 1989 року — пресвітер Церкви Святої Трійці (м. Рівне), у якій до того служив керівником молоді та регентом.
З 2001 року — старший пресвітер церков ХВЄ Рівненщини. Рукопокладений у сан єпископа.
З 2002 року — заступник старшого єпископа ЦХВЄ України в Північно-Західному регіоні.
З 2001 року — бакалавр пастирського служіння.
З 2007 року — магістр теології.

У Рівненське об’єднання церков ХВЄ входить 287 церков, у яких налічується більше 30 тис. членів.

 

14136_borishkevich[1]

 

— Як це — народитися в багатодітній сім’ї? Які найяскравіші спогади лишилися у вас з дитячих років?
— Я народився в сім’ї, де тато був інвалідом з дитинства. Мама працювала в колгоспі. Я був четвертою дитиною. Не можу собі навіть уявити маленької сім’ї, для мене природно, коли є багато дітей. Головне — навчитися правильно розподіляти обов’язки між усіма. Коли багато дітей, має бути і багато городу, багато домашньої живності, а отже, відповідно й багато роботи. Нас було дванадцятеро, ще одна дитинка померла маленькою. Важко працювали. Ніколи не забуду, як нас будили о п’ятій, щоб іти пасти колгоспних корів. Мама прокидалася ще раніше, запалювала піч — і співала й співала… Їли ми по черзі, бо за стіл вміщалося лише шестеро. Важко було, але разом з тим і весело.

Тато був кравцем, оскільки за станом здоров’я не міг нічим іншим займатися. Все робив по господарству і, що важливо, ніколи не нарікав на свою долю. Він покаявся у 1939 році, коли йому було 19. Бог, напевно, спеціально допустив йому хворобу, бо коли всіх забирали на фронт, він залишився і міг служити в церкві. Він став активним проповідником Євангелії. Тато в нас говорив небагато, але ми всі відчували його присутність, яку я можу порівняти з присутністю Бога. Тато був служителем церкви. І ніколи в нас навіть і не йшлося про те, щоб хтось із дітей не йшов на зібрання. Це було не законом, а нормою життя. Тепер всі мої брати і сестри — християни.

— Ви народилися під час гонінь на християн. Через що довелося пройти особисто вам, вашій сім’ї?
— Богослужіння проводилися і в нашому домі. За це тоді часто штрафували. Хоча у нас нікого не ув’язнили. Пам’ятаю, змушували здавати в сільраду молоко, оскільки в нас була корова. Але нам самим не завжди вистачало молока. Мама, варячи молочний суп, розводила його водою аж до синюватого відтінку. Коли тато відмовився здавати молоко, його принижували, називали американським шпигуном і запроданцем.
Освіту також було здобути важко. Я вчився в школі на відмінно, але вчителі попереджували, що мені не бачити майбутнього, якщо не залишу віри батьків і не вступлю в комсомол. Нелегко було віруючому вивчитися на шофера. Ще на тракториста — то так. А шофер — то це була омріяна межа, яку мало хто міг досягти. З колгоспу дали мені направлення в сільськогосподарський технікум, оскільки в мене були високі оцінки. І, правда, мене прийняли в цей технікум. Я закінчив два курси, а потім у навчальній програмі виявився курс «Основи наукового атеїзму». Я думаю, робили це навмисно, щоб відсіяти віруючих. Коли мені ставили запитання, я відповідав: «У підручнику сказано так і так». Коли в мене запитували про власну думку, я відповідав, що вірю в Бога. Все — двійка і недопущення до державних екзаменів. Я написав дев’ять листів у різні державні установи Радянського Союзу, шість у Москву і три в Київ з випискою оцінок (там була одна четвірка й одна двійка, а решта — п’ятірки). І тоді дозволили перездати атеїзм, але поставили мені два вельми підступні запитання. Перше: «Як ви ставитеся до такого пережитку минулого в СРСР, як релігія», а друге: «Доведіть безпідставність міфу про створення світу Богом». Я знову «по книжці» відповів… Зрештою, поставили трійку. Далі — служба в армії і погрози, залякування. Там я здобув спеціальність машиніста баштових кранів, що стало мені в пригоді. Хоча на роботу потім все одно було важко влаштуватися.

Що мені допомогло? Не можу похвалитися якоюсь надзвичайною вірою. Але є люди, які мають, образно кажучи, міцний хребет. Напевно, я до таких відношуся…

— Як відбулося ваше навернення до Бога? Чи був певний переломний момент у пізнанні Бога?
— Бог взагалі повів мене якоюсь особливою дорогою і в питанні народження згори, і щодо хрещення Духом Святим. Я співав у хорі, починав проповідувати. У той час, якщо ти, дитина віруючих батьків, відповідав певним правилам, був слухняним, то ставили просто два питання: що таке віра і що таке хрещення — і хрестили.

Я прийняв хрещення у віці 23 років, бо дуже хотів приймати його в своїй церкві. А коли прийшов з армії, хрещень у нашій церкві не проводили. Тоді я вже серйозно замислювався про одруження, мав певні плани… Але раптом всі мої плани зруйнувалися — прийшла хвороба, і я потрапив у лікарню. Коли лежав у лікарні, то відчув, що Бог щось особливе робить у моєму житті. Я відчув, що в Бога для мене є особливе завдання. Думаю, що до кожного з нас у певний момент Бог звертається з таким посланням. Відтоді я став по-особливому прагнути Бога. Не скажу, що до того був далеким від Бога. І спілкувався з Богом, і служив Йому, але то було загальне навернення, а це — особливий момент близького єднання.

Я почав благати про хрещення Святим Духом, майже щомиті молився: «Боже, хрести Святим Духом». І вранці, й увечері, і з висоти двадцятиметрового крану, і в час обідньої перерви звучало моє благання до Бога. Через місяць під час молитви я відчув неймовірну силу. А ще через кілька місяців на зібранні я відчув, як мій язик ніби переламався, і я почав молитися іншими мовами… І тоді мені дуже захотілося проповідувати Євангелію.

Мені вже йде шістдесятий рік. Але навіть коли буду помирати, не забуду того надзвичайного відчуття, яке супроводжувало навернення до Бога, хрещення Святим Духом. Це неймовірне відчуття — особисто почути від Бога, що «ти маєш бути Моїм, а Я твоїм». Це назавжди.

— Що змінилося у ваших стосунках з Богом протягом життя? Ким є Бог для вас тепер?
— То були перші кроки в пізнанні Бога, перша ревність. Потім був період зростання і зміцнення цих стосунків з Богом. Якраз відбулося Таллінське пробудження, і ми з молоддю їздили туди. Після повернення додому я почув, що моя тітка дуже захворіла, і запропонував одному зі своїх родичів: «Їдьмо, помолимося!» Він питає: «Ти що, може, вже якісь дари маєш?» Це мене дуже вразило, адже я керувався просто дитячою щирістю й довірою Богові.

А далі були будні, коли починаєш розуміти, що не завжди будеш літати на крилах, що часто треба ходити й ногами по землі. Став дорослішати, з’явилася сім’я. Вона була, звичайно, благословенням для мене, але разом із тим розширилося коло моїх обов’язків.

Є такі люди, які все життя здорові й хворіють дуже рідко. Мене ж Бог провів таким шляхом, що декілька разів був між життям і смертю. То мікроінсульт, то виявили онкохворобу. Не раз лікарі розводили руками, а Бог казав: «Ще рано, живи!»

Це мене загартовувало й зміцнювало у вірі, бо ж є дві основи для зростання нашої віри: Слово Боже й особистий досвід. Якщо оглянемося назад: скільки Бог явив чуд! Але тільки-но знову зустрінемося з труднощами — хвилюємося. Коли все позаду, думаємо: чого було так хвилюватися? І от нова хвиля труднощів — і знову хвилювання. Але кожна така хвиля додає нам впевненості, шліфує нас, готує до вічності.

Зазвичай я спілкуюся з Богом як із Батьком. Він ніколи не говорить зі мною як Господар. Він знає мої немочі, мої слабкості. Іноді ми кажемо, що духовно виростаємо. Це так. Але все ж ми залишаємося просто людьми.

— Чи могли б ви проілюструвати кількома яскравими прикладами дію Святого Духа у вашому житті?
— Я вважаю, що все життя — то дія Святого Духа. От я ніколи не думав, що буду служителем, навіть дияконом. Але через одну сестру якось було слово до мене: «Хочу вдягнути тебе в священицькі одежі, і допоможу в будівництві». Я, роздумуючи над цими словами, вирішив, що сестра, як кажуть, не попильнувала, бо я ні служителем не мав наміру бути, ні будуватися не планував (стояв у черзі на квартиру). Потім були й інші пророцтва, які я складав у серці, але не міг збагнути, чому вони сказані саме мені.

Передусім дією Духа Святого у своєму житті вважаю відкриття через дари Святого Духа, по-друге, слова, проказані особисто до мого серця. Я із тих людей, які схильні до хвилювань. Коли став служителем, то дуже хвилювався за кожну складну ситуацію в церкві. І одного разу почув у своєму серці Божий голос: «Чого ти розхвилювався над міру? Ти гадаєш, що це твоя церква і твої проблеми? Ні, це Моя Церква і Мої проблеми. І Я їх розв’яжу!» Це принесло в моє серце неймовірний мир. А з іншого боку, я чув подібні слова і з уст недбалого служителя. Коли запитав у нього: «Чому в тебе церква не зростає вже багато років?» — він відповів: «А хіба то моя церква? То Божа Церква, хай Він і поповнює її». Я злякався від тих слів і з того часу навчаю інших і себе, що хвилюватися над міру не варто, але й не можна бути настільки байдужим. Тут має бути баланс. Коли ми боїмося Бога, Він каже: «Не бійся, Павле!» Але коли не боїмося, то: «Тріпочіть, народи!»

Я вже говорив, що не раз помирав і чудом по молитві Церкви Бог вертав мене до життя. Вважаю, що це особлива Божа дія. В одного з наших синів з п’яти років була хвороба Пертеса (у стегні яблучко стерлося). Нам сказали, що потрібно їхати в Одесу в спеціальний санаторій, де тривалий час (аж до двох років) треба лежати в гіпсі. Ми молилися. Одного разу він кинув милиці й побіг. Я став кричати: «Спинися, що ти робиш?» Але він відповів: «Мені не болить і я більше з ними ходити не буду!» Для мене це був дуже складний момент: а раптом стане гірше! Але, з іншого боку, якщо змусити його знову взяти милиці, то про яку тут віру можна казати, ми ж стільки молилися і благали Господа. В ту мить промайнули мільйони думок, але я думаю, що тільки Господь, Який промовляє до серця, допомагає зробити правильний крок. Я тоді відповів: «Візьми їх і занеси на горище», і відтоді вони ні разу нам не знадобилися.

Якось я працював на монтажі крана, мені в око потрапив шматочок скла й проник дуже глибоко. Біль був нестерпним, і я дуже хвилювався, щоб не зачепило якогось нерва і я не осліп. Та в той день на молитві Бог сказав до мене через пророче Слово: «Я не хочу навести на Своє дитя ні глухоти, ні сліпоти». Я заспокоївся, через певний час боліти перестало. Через вісім років я був на огляді в окуліста і сказав, що колись скло потрапило в око, але мені відповіли: його там нема, бо Бог так створив, що людські сльози мають здатність з часом розчиняти сторонні предмети.

— Який вірш Біблії вам найближчий тепер?
— Цей уривок є моєю метою, якої я ще не досягнув: «Але я ні про що не турбуюсь, і свого життя не вважаю для себе цінним, аби-но скінчити дорогу свою та служіння, яке я одержав від Господа Ісуса, щоб засвідчити Євангелію благодаті Божої» (Дії 20:24).

— Як би ви оцінили стан сучасних церков? Чи близькими є стосунки людей із Богом. Що найбільше віддаляє християн від Бога?
— Аналізуючи проповіді й слова наших братів, а також власні думки, можна вивести діаметрально протилежні висновки. Дехто любить ідеалізувати, дехто каже, що церкви звелися нанівець. Думаю, що відбувається щось середнє. Більшість людей любить Господа, прагне спілкуватися з Ним і жити святим життям. Є люди розслаблені, і передусім у цьому недопрацьовуємо ми, служителі. Є люди, які противляться Богові, і тут вже, думаю, не допоможуть ні Бог, ні служителі. Але в цілому люди усвідомлюють, за ким вони йдуть і куди.

Гадаю, стан церкви передусім залежить від стану служителів, які мають дбати про глибину богослужіння, про навчання людей. Звичайно, нам хочеться чудес, хочеться, щоб мертві воскресали, щоб хворі оздоровлювалися, щоб грішники каялися. Це хороші бажання. Але ніде в Божому Слові ми не читаємо, що все це має бути масовим. Тому я стан церкви тепер оцінюю так: добре, але можна краще.

— Розкажіть про ваше покликання. Як ви відчули поклик до служіння? Що б ви порадили молоді, як їй шукати своє місце в церкві?
— Я чув дві думки щодо цього. Перша: потрібно пробувати себе в різних сферах. Братися за одне, якщо серце не лежить або не виходить, братися за інше, щоб відчути, що є твоїм. Іншу я почув від одного старшого брата: «Якщо якась справа увійде у твоє єство, то як би не опирався, не зможеш втекти від неї». Мені дуже подобається ось ця друга думка.

Я, мабуть, вдався у свого батька: маю бути завжди там, де робиться щось Боже. Десять років був регентом, любив співати в хорі. Любив молитися, проповідувати. Групою ми їздили по області, проповідували, співали. Я не шукав, щоб кимось бути, але чим більше старався служити Богові, тим більше мене помічали, додавали відповідальності. Бог покликав Савла, коли той ішов проти Нього. Бо він мав своє переконання і був ревним у цьому. Богу потрібні такі люди. Він буде їх зупиняти, змінювати, але ревність їхня Богові дуже подобається. Єлисея Бог покликав тоді, коли він орав волами. Нікого Бог не взяв з пляжу, де він відпочивав, і не довірив йому чогось серйозного. Тому я гадаю, що кожна молода людина повинна бути активною в служінні. І коли їй хочеться цього, коли вона живе цим, Богу простіше спрямувати її туди, де вона найбільш потрібна.

— Ви пройшли шлях від керівника молоді до пастора, а згодом — до старшого служителя Рівненської області. Що означає для вас слово «служитель»?
— Зразу бачу перед собою віддану людину. Віддану Богові та Його народові. Це означає постійність, це жертва. Ти маєш бути там, де ти потрібен, у погоду чи негоду, здоровим чи не дуже, коли тобі зручно чи коли некомфортно. Ти маєш приходити першим, а йти останнім. Ти не запитуєш: хочу чи не хочу, можу чи не можу. Через «не хочу» і «не можу» ти йдеш. Ти впевнено, ти радісно йдеш.

— Крім близьких стосунків з Богом, від чого, на вашу думку, найбільше залежить успіх служіння?
— На мою думку, передусім від порядку в сім’ї. Бо що ти зможеш казати, коли безлад у сім’ї, коли з дружиною постійні незгоди, коли діти неслухняні або ж взагалі відходять від Бога. Буває, щось не вдається в служінні, я приходжу додому з опущеною головою. Але дружина втішає. Голос дітей радує. Буває навпаки: я думаю, що все пройшло чудово, а жінка підкаже, що було не так. Я втішений, що в моєму житті є люди, які можуть щиро підтримати й сказати правду, якщо ти десь неправий.

— Яку роль у вашому житті відіграла біблійна освіта? Чи потрібне навчання для усіх членів церкви?
— Найкращий варіант — мати єднання з Богом і робити те, що Він каже, цебто мати пряме Боже керівництво. Це в ідеалі. Але ми повинні й розвиватися, вчитися. Якщо читаємо Біблію, вивчаємо її, то це вже освіта. Особливо для служителів важливо багато читати, це розвиває мовлення.
Навчання в учбових закладах, на мою думку, систематизує знання. Я можу багато знати, але ці знання не впорядковані. Іноді в наших головах робиться те, що в декого на горищі. І щоб знайти щось потрібне, треба викинути купу непотребу. Навіть порядок у нашому домі чи в шафі починається з порядку в голові.

— У Рівненському об’єднанні 287 церков чисельністю понад 30 тис. членів. Чи важко працювати з такою великою кількістю церков?
— Наша область поділена на чотири регіони, за кожен із яких відповідає один із чотирьох моїх заступників, які стежать за роботою церков та позацерковним служінням. Є також завідувачі відділів, які відповідають за той чи інший напрямок роботи. Не можу сказати, що ніколи не буває збоїв, але така система діє зазвичай злагоджено й допомагає нам скоординувати роботу. Це полегшує роботу з церквами. Завдяки регіональним та районним служителям ми дізнаємося про проблеми в церквах та разом вирішуємо їх. Дізнаємося також про приємні моменти, як от рукопокладення чи посвячення дому молитви, і можемо відвідати ці заходи. Тепер у нашій області будується 31 дім молитви. Багато фінансів потрібно для цього. Ми разом молимося за це, боремося, вишукуємо, де тільки можна. І таким чином справа просувається.
Так, це величезна праця, величезна напруга, але завдяки діяльності злагодженої команди справа рухається. Наші стосунки будуються на довірі та щирості, а це вкрай важливо.

14137[1]

 

— Що для вас найважче в служінні старшого пресвітера?
— Коли мене тільки обирали на це служіння, то найважчим мені здавалася зустріч з представниками влади й вирішення непорозумінь у церквах. І це, напевно, й дотепер залишилося найскладнішим. Хоча я розумію, що Бог поставив мене і для цього, тому й виконую цю роботу.

— Які особливості церков Рівненської області вирізняють їх серед українського братерства? Що ви вважаєте перевагами й недоліками?
— Щоб порівнювати, потрібно добре знати те, що порівнюєш. Я не настільки добре знаю, що відбувається в інших церквах та областях.

Розповім про те, що мені подобається в Рівненській області. У нас є чіткі береги, і ми намагаємося, щоб вони збереглися, щоб церква не зливалася зі світом. Якщо втрачається берег, починається болото. Човен має бути у воді, але вода не має бути в човні. Це моє бачення, і я радий, що наша область має чіткий напрямок і наші береги не розмиті. Видно, де віруюча людина, а де ні.

Але мені хотілося б, щоб наші церкви і наші служителі були більш відкритими для людей. Хочу, щоб ми йшли у світ, але щоб світ не входив у церкву. Тепер нелегко знайти такого служителя, який би міг сказати проповідь у радіоефірі. Люди почуваються несміливими, невідкритими, і в цьому наша слабкість. Ми боїмося, що нас неправильно зрозуміють, що нас критикуватимуть. Надто хвилюємося про те, що про нас скажуть люди. І в цьому програємо.

— Яке ваше бачення служіння щодо найближчого майбутнього?
— Щороку в нас додається понад тисяча членів. У нас є просто феноменальні села, де в школах більше половини дітей з віруючих сімей. Одного разу служителя одної з церков запросили провести випускний вечір, бо в класі було, можливо, 29 учнів з віруючих сімей з усіх 30-ти. І я мрію, щоб через десять-двадцять років таке було в усіх селах нашої області. Важливим для мене є освячення Божого народу, ревність Божого народу, бажання приводити інших людей до пізнання Бога.

— Які напрямки служіння, на вашу думку, варто найбільше розвивати сучасним церквам?
— Передусім ми повинні дбати про освячення Божого народу і прославлення Господа. Далі йде євангелізм та місіонерство. Можливо, через те, що християни сиділи на місці, Бог допустив гоніння на них в Єрусалимі. І вони розпорошилися по всій землі. Якби християн нашої Рівненської області розпорошити і хоча б по три сім’ї поселити по різних селах України, де мало знають про Бога, то євангельська вістка набагато б швидше поширилася!

— У вас велика сім’я. Як вам вдається розподілити свій час, щоб не страждали стосунки в сім’ї? На що сьогодні варто звернути увагу у вихованні дітей?
— Колись в одного служителя запитали, як йому вдається виховувати таку велику сім’ю, і він відповів: «Я й сам не знаю. Я на зібрання — вони на зібрання, я жертвую — вони зі мною. І якось виховуються самі собою». Тому особистий приклад — це передусім. Діти бачать, що роблять мама (моя дружина хористка, сестринське служіння організовує по області, хворих відвідує) і тато (теж постійно в служінні).

Я знаю, що є такі сім’ї, де щовечора проводять богослужіння. Мені це дуже подобається, але в нас так не виходить. У нас є чудова традиція: пізно увечері ми збираємося на спілкування за чаєм. І говоримо про все підряд (крім, звичайно, обговорювання чиїхось недоліків). Я намагаюся не нав’язувати чогось дітям, бо розумію, що не тільки про Бога можна говорити! Хороший батько, як і хороший служитель, знає, як кожну тему використати для збудування.

14138_borishkevich[1]

 

— Що для вас є джерелом натхнення у важкі хвилини?
— Звичайно, передусім Бог. У важкі хвилини намагаюся усамітнитися з Богом, помовчати, поплакати перед Ним, розповісти про те, що хвилює і болить. Це єднання для мене важливіше навіть за спільні молитви. Бо лише Бог може втішити, витерти сльози й дати наснаги. І Богом дарована сім’я, яка чутлива до стану батька, стану чоловіка, стану служителя. І це міцна опора в житті. Важливо також мати хороших друзів, які розуміють тебе й готові прийти на допомогу. І, звичайно, молитви церкви за мене.

— Чи бувають у єпископів важкі хвилини?
— Звичайно.

— Яку рису характеру ви найбільше цінуєте в людях? 
— Вірність.

— Яку найбільше не любите?
— Підступ.

— Яка ваша найбільша мрія, ціль на цій землі? Досягнувши чого ви могли б сказати: я задоволений результатом власного життя?
— Залишитися вірним Богові до кінця в тому, що Він мені довірив.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

“Благовісник”, 1,2014

Джерело – http://www.blag.org.ua/