Районне молодіжне служіння у с.Мізоч

 

В неділю 15.01.2012 зранку відбулося районне молодіжне служіння у с.Мізоч.

Служіння вів здолбунівський молодіжний хор, але також приймали участь у сліжіння молодь з с.Цурків, і молодь з Глинська.

Словом навчали Качан О., Кватерчук О., Свірчук М. та Валентин Опря ділився свідченням та проповідував про цінність “приняття Богом”


Пропонуєм до вашої уваги   розмову  2007 року Богдана Галюка з Валентином Опря :

 

В одному з християнських видань я натрапив на свідчення, в якому хлопець розповідав про своє нелегке сирітське життя. Яким було моє здивування, коли дізнався, що цей молодий чоловік після навернення до Бога не тільки вступив на навчання до Львівської богословської семінарії, а й редагує християнський бюлетень і, взагалі, вважає себе щасливим. Відразу виникло бажання познайомитися ближче. Так і розпочалася наша дружба.

Сьогодні Валентин Опря — християнський проповідник, який багато подорожує Україною. Декілька років після закінчення Львівської богословської семінарії Валентин редагував започаткований ним же християнський бюлетень «Промінь надії», а зараз є кореспондентом журналу «Орієнтир».

– Як виник християнський бюлетень «Промінь надії»?

– Дуже просто і цікаво. Ще в інтернаті я зрозумів, що маю покликання до журналістики. Одного разу завуч нашої школи попросив мене написати історію свого сирітського життя. Я погодився, але написав її через три роки від того часу, як мене попросили. І вже відтоді зрозумів, що це моє покликання. У кожному християнському виданні я бачив своє видання, тобто почав мріяти про власне служіння.

– Розкажи коротко про себе.

– Народився я в Одесі. Виховувався в інтернатах, тому що мати покинула мене, коли був ще немовлям. Нелегка доля випала мені, і тому постійно почувався непотрібним. Але Бог допоміг навчатися у Львівській богословській семінарії, а також паралельно – в Одеському християнському університеті на факультеті журналістики. Мрію у близькому майбутньому викладати і відкрити свою школу журналістики.

– Чи важко дитині, яка виховувалася в інтернаті, влитися в доросле життя «повноцінних» людей, які виховувалися у сім’ях? Чим відрізняється уявлення таких дітей про світ?

– Таким дітям дуже важко влитися в суспільство. У дітей з інтернату ще під час навчання виробляється ментальність меншовартості, думка, що вони найнижчі за всіх людей. Через це у мене виникало багато непорозумінь, тому що більшість моїх ровесників не розуміли того, що я переживаю, а відповідно і я не розумів їх. Наприклад, більшість дітей з інтернатів не були навчені доглядати за собою, відповідати за доручені речі. І коли ти потрапляєш у здорове суспільство, у тебе виникають багато непорозумінь щодо культури і ставлення до інших. Діти з дому уявляють своє життя більш перспективним і прекрасним, у них є впевненість і певні цілі щодо майбутнього, а у дітей-сиріт навпаки: світ жорстокий, люди погані, ніхто їх не любить і вони нікому непотрібні.

Потрібно приймати цих дітей такими, якими вони є, і довіряти Богу належну частку щодо переміни їхнього життя. Чомусь певна категорія осіб думає, що людина повинна змінитися відразу. Але це зовсім не так. Тільки тривала любов з часом робить прекрасні переміни.

Після закінчення цих закладів вступив до швейного училища-інтернату, де навчався три роки, а після його закінчення пішов в нікуди. Мені не дали житла і не забезпечили роботою. Я навіть пам’ятаю той день, коли мені сказали забрати свої речі і піти світ за очі

– Які цілі ти поставив перед собою, навчаючись в інтернаті? І яким здавалося тобі життя?

– У мене була одна ціль — отримати після навчання певне забезпечення житлом. А життя було нестерпним. Усе, що тільки думав, то це те, що життя не варте, аби жити.

–  Які найсумніший та найприємніший спогади про життя в інтернаті?

– Найсумнішим моментом мого життя в інтернаті була самотність і відкинутість. Найбільше я не любив вихідних, тому що домашні діти їхали додому до рідних, а ми залишалися у чотирьох стінах самотніми. А приємним моментом було навідування гостей.

– Як склалося твоє життя після закінчення інтернату?

– Я навчався у Добромильському і Лівчицькому інтернатах. Після закінчення цих закладів вступив до швейного училища-інтернату, де навчався три роки, а після його закінчення пішов в нікуди. Мені не дали житла і не забезпечили роботою. Я навіть пам’ятаю той день, коли мені сказали забрати свої речі і піти світ за очі. Але Господь не покинув мене і я жив у свого друга Сашка, а до інших друзів ходив на заробітки, аби було за що жити. Я знаю, що є люди, які переживають нині таку саму ситуацію. Тому хочу вас запевнити: довірте своє життя Тому, Хто його вам дав і Він допоможе вам пройти крізь низини, щоб дати вам найкраще.

– А що сталося із твоїми батьками?

– Батько покинув мою матір, коли дізнався про її вагітність, а мама через певні обставини була змушена залишити мене. Я ще не зустрівся із своєю матір’ю, але знаю про її життя.

– Як відбулася зміна твого життя? Що стало поштовхом до набуття глибокої віри в Ісуса Христа?

– Я дуже втомився від того життя, яким жив колись. І це привело мене до пізнання Божої правди. На той час я вже закінчив училище і жив у свогодруга. Одного разу він прийшов додому і сказав мені: «Валентине, у приватному ательє для тебе є робота. Чи не хотів би ти працювати?». Я, звісно ж, погодився і пішов на роботу. Там я познайомився з віруючою жінкою Олею, а вона познайомила мене з Ісусом Христом! Я також дякую за служителів благодійного відділу «Росинка», керівником якого є Антоніна Філіпович. Цей відділ діє при Львівській богословській семінарії. Через їхнє служіння я на ділі побачив любов. Я бачив у цих людях радість, впевненість і життя, що засвідчувало про їхнє щастя, і це мене заохотило до справжнього служіння Богу. Вони ніколи мені не докоряли, а навпаки — любили і вірили, що я належу Богу. Саме тоді, коли я познайомився з віруючими, я почав пильно прислухатися до того, що вони розповідали про Спасителя світу. Я почав застосовувати те, про що вони говорили. Бог почав через Своє Слово показувати, наскільки гидке гріховне життя, і що так далі жити неможливо. Відтоді я назавжди покинув шкідливі звички і почав довіряти Богові. Поштовхом до глибокої віри були також і мої випробування. Якщо тебе ніхто не чіпає, то ти й не докладаєш певних зусиль, щоб боротися за правду Божу. Так було і є в мене.

Я навіть почав переживати такі почуття, які син відчуває до матері. Це щось надзвичайно приємне і радісне. Ти почуваєшся потрібним і впевненим, тому що є та, яка тебе народила і любить

– Як змінилося твоє життя після покаяння? Чим ти займаєшся сьогодні?

– Я почав виконувати Слово Боже, змінилися мої цінності. Я краще розумію суть справжнього життя. Сьогодні навчаюся у Львівській богословській семінарії і паралельно – у Християнському університеті в Одесі нафакультеті журналістики. Також видаю християнський бюлетень «Промінь надії».

– Чи зміг ти простити жінці, яка привела тебе на світ, те, що вона залишила тебе немовлям? Як складаються нині ваші стосунки?

– Звичайно, зміг. Коли я прийшов до Бога, то зрозумів, що мама вчинила так, тому що не знає Ісуса Христа, як свого особистого Спасителя. Вона була змушена так зробити. Її покинув мій батько, а її батьки теж не були б раді, якби вона прийшла додому вагітною (я так зрозумів з листа, якого написала мені мама). Тому я не ображаюся на неї. Дух Святий дав мені повну свободу від непрощення. Я знаю, де моя мама проживає сьогодні, а вона знає, що я християнин. Я навіть почав переживати такі почуття, які син відчуває до матері. Це щось надзвичайно приємне і радісне. Ти почуваєшся потрібним і впевненим, тому що є та, яка тебе народила і любить. Я її люблю, і мрію про нашу зустріч. Нині ми майже не спілкуємося, на це є причини. У мами не все так легко, тому що вона має сім’ю, яка про моє існування нічого не знає. Я дуже обережний у цих питаннях, тому що розумію, що один неправильний крок породить проблеми. Сьогодні більшість людей полонені непрощенням стосовно рідних, думаючи, що цим вони зарадять своєму горю, але це фальш. Непрощення зруйнувало і руйнує багато сімей, дітей покидають батьки. Можливо, хтось із вас не може простити братові, батькам, дружині. Зробіть правильний вибір: простіть тих, на кого ображаєтеся, і тоді здобудете мир і щастя.

– Твоя заповітна мрія.

– Я мрію створити сім’ю, в якій будуть любов, розуміння і злагода. Мрію також з Божою допомогою прислужитися християнській журналістиці, відкривати в церквах видавниче служіння. Світові потрібна відповідь, і ця відповідь є в людей, які знають Бога як Особистого Спасителя і добре володіють пером любові!

– Що б ти порадив молодим людям, життя яких чимось схоже на твоє?

– Будьте собою, пізнавайте Господа Ісуса Христа через Слово Боже, не копіюйте сильніших від себе, тому що Бог створив вас особливими і неповторними. Люди, які копіюють своїх знайомих, далеко не зайдуть, тому що думка знайомих буде керувати ними, і, відповідно, вони будуть їхніми рабами у всьому. Пам’ятайте: немає на землі подібного на вас, ви особливі, і Бог хоче зробити щось особливе через вас, тому що Він знає, що ви зробите найкраще за всіх. Божих вам благословень!

Розмовляв Богдан Галюк, 2007 рік.