Писати ці рядки мене спонукала тривожна звістка про сотні поранених молодих хлопців, яких привезли і везуть у Київський військовий шпиталь, що на пров. Щорса. І не тільки в Києві, але й у Запоріжжі, Дніпропетровську та інших містах України лікарні наповнюють покалічені, обпалені, розбиті тіла і душі молодих хлопців. Вирішив відвідати і особисто поспівчувати обпаленим війною людям. Мені допомогла у цій справі сестра Тамара Миколаївна, яка пропрацювала у військовому шпиталі Києва більше 36 років.
Найперше ми зустрілися з молодим, але вже з посивілими скронями лікарем Сергієм Анатолійовичем Сапою, завідувачем відділення гнійної терапії. Його втомлене лице свідчило про велике навантаження, яке лягло на його плечі. Він розказав про те, що у госпіталі є ліки для хворих, але деяких препаратів не вистачає. Ми вирішили знайти і придбати потрібні медичні препарати для цього відділення.
Після розмови з лікарем ми відвідали декілька палат з тяжко пораненими хлопцями, і те, що я побачив, вразило до глибини душі – як страждають ці молоді люди, а біля них – жінки і батьки! Втомлені медсестри з усіх сил старалися полегшити болі своїх пацієнтів. Особлива картина: в одній із палат лежить Сергій із Коростеня, йому 31 рік – двоє діток, дружина. Ледь живий виповз із охопленого полум’ям БТРа, вогонь опалив майже 70% тіла, лице обгоріле, руки і ноги вкриті чорними плямами опаленої шкіри. Важко уявити, що він перетерпів у перші години і дні, коли страшенна біль не давала ні спати, ні поворухнутись. За згодою Сергія і батьків ми помолились за його здоров’я, поблагословили, чим мали. На питання «чому?» відповіді можуть бути різні, але одне слово – «плачте з тими, хто плаче» – найближче припадає до серця.
В іншій палаті 19-річний Антон лежить з простреленим стегном, старається усміхатися (в цей день у нього був день народження) і ми привітали його. На іншому ліжку – молоденький хлопчина Роман, дуже блідий, мало на що реагує: втратив праву ногу і багато крові. «Він ще в коматозному стані, – пояснює медсестра, – і не усвідомлює, що з ним сталося». Дуже жаль цього хлопця, думаю про те, як обернеться його доля пізніше, як понести його тягар, і чи можна хоч якось допомогти, він ще такий юний… Хочеться вигукувати на весь світ: «Схаменіться! будьте люди, бо лихо вам буде». Це до тих, хто втратив совість і честь, взяв зброю в руки, щоб вбивати невинних. В інших палатах лежать з пораненими хребтами, розбитими головами, з ампутованими руками. Лікарі роблять, що можуть. Деяких відправляють на лікування закордон. І так кожний день.
У нейрохірургічному відділенні зустрічаємося із головним лікарем Сергієм Доньчиним. Він розповідає про різні травми своїх пацієнтів і видно, що хоче всім допомагати як лікар-професіонал. До речі тут працює і його син (який якраз зайшов у кабінет головного лікаря), він попросив, якщо можна, щоб допомогли із придбанням апарату «Дисковий електродерматом», що обрізує обгорілу шкіру і нарощує штучну. Ми взнали, що його виготовляють наші спеціалісти у Тернополі і вирішили придбати і подарувати лікарні для блага хворих.
Знову приходять на серце слова: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!» А також – «Носіть тягарі один одного, таким чином ви виконаєте закон Христів». «Плачте з тими, хто плаче…» Щира молитва за страждущих хай завжди лунає до неба, до Всевишнього, із наших сердець.
Дорогий брате, сестро, дорогий друже, запитай себе: «А чим я можу допомогти?». Молися, і на серце твоє ляже слово.